Tag Archives: клітини раку молочної залози
Цитотоксична дія екстракту Ziziphus Spina-Christi окремо та в поєднанні з доксорубіцином на клітини раку молочної залози
E. S. El-Shafey, E. S. Elsherbiny*
Biochemistry Department, Faculty of Science, Damietta University, Damietta, Egypt;
*e-mail: eslamsamy1@yahoo.com
Отримано: 17 липня 2023; Виправлено: 23 жовтня 2023;
Затверджено: 01 грудня 2023; Доступно онлайн: 18 грудня 2023
Ziziphus Spina-Christi (L.) (ZSC) –традиційна арабська лікарська рослина, що здавна використовується для лікування запалення, набряків та болю. Потрійно-негативний рак молочної залози (РМЗ) має несприятливий прогноз через обмеженість альтернативних методів лікування. Двома найбільш визначальними шляхами розвитку РМЗ є Wnt/β-катенін сигнальний шлях та автофагія. Метою даного дослідження було визначити можливі механізми цитотоксичної дії екстракту ZSC на клітини раку молочної залози MDA-MB-231 та підвищити ефективність дії доксорубіцину (DOX) у комбінації з екстрактом ZSC. Для оцінки життєздатності клітин та значень IC50 використовували МТТ-тест. Апоптоз оцінювали за допомогою набору AnnexinV-FITC. Рівень каспази 3 аналізували методом ІЕА. Клітинний цикл та рівень маркера автофагосом LC3-II досліджували використовуючи проточну цитофлуориметрію. Утворення кислотних везикулярних органел (AVO) спостерігали за допомогою флуоресцентної мікроскопії та кількісно визначали проточною цитофлуориметрією. Для моніторингу змін експресії генів β-катеніну та автофагічного адаптера NBR1 використовували ПЛР у реальному часі. Показано, що застосування ZSC дозозалежно пригнічувало життєздатність клітин MDA-MB-231 та індукувало апоптоз, що підтверджується значним підвищенням рівня каспази-3. Крім того, ZSC спричиняв підвищення рівня LC3-II та зниження експресії гена NBR1 з подальшим зниженням експресії гена β-катеніну, що вказувало на пригнічення онкогенного шляху Wnt. Застосування екстракту ZSC разом з DOX мало синергічний цитотоксичний ефект завдяки більш ефективному пригніченню шляху Wnt та індукції апоптозу і автозу.
Вплив нового похідного тіазолу та його комплексу з полімерним носієм на стабільність ДНК клітин раку молочної залози людини
Н. С. Фінюк1,2, О. Ю. Ключівська1, І. І. Івасечко1, Н. Є. Мітіна3,
Ю. В. Остап’юк2, M. Д. Обушак1, A. M. Бабський2, Р. С. Стойка1,2*
1Інститут біології клітини НАН України, Львів, Україна;
2Львівський національний університет імені Івана Франка, Львів, Україна;
3Національний університет «Львівська політехніка», Львів, Україна;
*e-mail: stoika.rostyslav@gmail.com
Отримано: 26 січня 2021; Затверджено: 23 квітень 2021
Похідні тіазолу характеризуються широким спектром біологічної дії, зокрема діють як протипухлинні агенти. Для підвищення ефективності біологічної дії ліків, покращення їхньої біосумісності та розчинності у воді широко використовують полімерні носії. Раніше нами було показано, що BF1 (N-(5-бензил-1,3-тіазол-2-іл)-3,5-диметил-1-бензофуран-2-карбоксамід) виявляє токсичну дію щодо пухлинних клітин різного тканинного походження. Метою роботи було дослідити in vitro дію сполуки BF1 та її комплексу з полімерним носієм (РС) полі(PEGMA-co-DMM) (комплекс BF1-РС) на клітини ліній MDA-MD-231 та MCF-7 аденокарциноми молочної залози людини. ДНК комет-аналіз, метод із використанням дифеніламіну, електрофорез ДНК в агарозному гелі, аналіз інтеркаляції ДНК із використанням метилового зеленого та флуоресцентна мікроскопія були застосовані для вивчення впливу BF1 на стабільність ДНК у клітинах аденокарциноми молочної залози людини. Показник цитотоксичної дії ІС50 сполуки BF1 для клітин лінії MDA-MВ-231 становив 26,5 ± 2,9 мкМ, а для комплексу BF1-РС – 6,9 ± 0,4 мкМ, РС мав низьку токсичність (ІС50 ˃ 50 мкМ). Комплекс BF1-РС проявляв більшу токсичну дію щодо клітин лінії MCF-7, ніж вільний BF1, так ІС50 становив відповідно 9,6 ± 0,8 та 15,8 ± 0,9 мкМ. BF1 і BF1-РС збільшували кількість пошкоджених клітин, спричинювали блебінг плазматичної мембрани, конденсацію хроматину і/або фрагментацію ядра клітин лінії MDA-MВ-231. BF1 і BF1-РС індукували однониткові розриви і фрагментацію ДНК в клітинах лінії MDA-MВ-231. Досліджувані сполуки не взаємодіяли з плазмідною ДНК і не інтеркалювали в її молекулу.